Поведінковий підхід в розвитку мовлення відрізняється від класичного логопедичного підходу тим, що в поведінковому підході над мовленням працюють, опираючись на його функції (якщо в класичній логопедії робота може зводитись до формули «Мовлення заради мовлення» (не завжди, звісно), то ава-терапія може мати формулу «Мовлення заради комунікації»).

– Ці функції виділив Ф.Б. Скіннер (я не можу його не згадати — він був генієм, не інакше), і він над цим працював 23 роки!!
Його праця називається «Вербальна поведінка», а саме так в прикладному аналізі поведінки йменують мовлення, і Скіннер почав працювати над нею після укладення парі з Альфредом Нортом Уайтхедом(цікава там історія була, але не буду дуже відволікатись ))

=============================================

Власне є такі компоненти мовлення, на які спеціалісти опираються, коли будують план роботи з дитиною:

– поведінка слухача — наскільки дитина розуміє звернене мовлення.
– ехо-навичка (або повторювання) — це, по суті, миттєва ехолалія. Коли спеціаліст каже «МАМА», а дитина повторює «МАМА».

Саме цей компонент використовується для навчання всіх інших компонентів (описано дальше). Тому спеціалісти часто влаштовують дитині такі собі «інтенсивні ехо-тренінги».

– просьба (манд) — вміння просити. Сюди входять просьби предметів (дай м’яч, банан..), дій (відкрий, дістань), просьба про допомогу, інформацію (де тато?- теж просьба — по іншому можна задати питання » Мама, скажи, де тато? — тут зрозуміліше, чому такі питання є просьбою). Саме просьба є основою комунікації. Це, по суті, перше, що освоює дитина — вона починає просити одразу після народження. Яким чином? Плачем. Дитина плаче, коли просить їсти, коли просить взяти на ручки, дати увагу… Згодом просьби трансформуються (через імітацію) і починають ставати більш соціально адаптованими — діти використовують вказівний жест (ось чому часто запитують в батьків, коли є підозра на аутизм, чи є вказівний жест).

Сам по собі жест нічого не означає. Але це один з перших соціальних комунікативних проявів дитини. Дитина показує пальчиком, щоб їй щось дали. Показує пальчиком, щоб зробили якусь дію (піднесли до вікна, наприклад) , показує пальчиком, коли просить маму про «спільну увагу» – (напр, це може означати «Мам, дивись, літак!» (порадій зі мною, розділи мої емоції). Що відбувається, якщо просьба в дитини не розвивається? Дитина продовжує комунікувати поведінкою — плачем, істериками, гіперсамостійністю, яка може набувати незпечних рис (дитина лізе на шафу, щоб щось дістати, бере ніж, щов врізати хліб…). Тому часто, коли дитина вчиться просити — знижується і кількість небажаної поведінки.

– називання (такт) — вміння дитини назвати те, що сприймають органи чуття. Це саме та навичка, яку найчастіше розвивають в класичній логопедії. В онтогенезі ця категорія починає розвиватися з назв предметів, дій, згодом переходить у більш складну навичку

— дитина називає предмет, якщо його не бачить, але іншими органами чуття впізнає його (каже «літак», коли він гудить, каже КАВА, коли чує запах кави). Дитина починає називати, коли в неї щось болить, свої емоції. Тому ця категорія теж важлива — замість того, щоб кричати і кусати маму, дитина може сказати, що в неї болить зуб.

– інтравербальні навички (відповіді на питання) — формуються найпізніше. Це є вміння відповісти на задане питання (навичка вести діалог) — «Як тебе звати?»,

«Скільки тобі років?» «Що світить на небі?»… І ця категорія розвивається в онтогенезі дитини найпізніше — тому її вчать тоді, коли є сформована певна база попередніх навичок.

Часто батьки і спеціалісти хочуть розвинути її швидше, але це не завжди результативно — ну не можемо ми приступати до перекриття хати, якщо ще не збудували стіни.

Висновок – в ава-терапії коли слово вважається закріплене? Коли дитина може сказати «Собака» після того, як спеціаліст сказав «Собака», коли дитина захоче, щоб мама дала іграшку собаки і зможе сказати «Собака», коли дитина побачить собаку і скаже «собака», коли мама питає «Хто каже гав?» — дитина відповідає «Собака!».
Ось тоді можна говорити, що дитина володіє словом собака.

Як бачимо, розвиток мовлення в поведінковому підході займає багато часу, потребує багато знань і зусиль, але все це оправдано — ми вчимо дитину не просто говорити слово, а активно використовувати його (що полегшує життя як дитині, так і оточуючим)).